«Людину вбивали півтори години. Я молився: Боже, забери його»

Оригінал розміщено на onetinformation за перекладом: Анастасія Морозова / frontstory.pl 13 червня 2023 року о 16:40, фото: Дмитро Реплянчук / slidtsvo.info https://www.onet.pl/informacje/frontstory/half-hours-zabijano-czlowieka-modlilem-sie-boze-zabierz-go/20724ks,30bc1058

Текст є передруком статті Слідство.Інфо – команди незалежних журналістів-розслідувачів з України. Оригінальна українська версія опублікована на сайті www.slidstvo.info.

Фото: Дмитро Реплянчук / Слідсво.Інфо Переклад: Анастасія Морозова / FRONTSTORY.PL

Сивий чоловік вдивляється в надруковані портрети російських військових. Він намагається не упустити жодної деталі. Можливо, серед них є ті, хто вбив його доньку під час російської окупації, а його взяли в полон.

У селі Мотижин Київської області російські окупанти вчинили особливі звірства. Вони брали в полон і катували мирних жителів, а згодом багатьох убили. А тих, хто намагався виїхати з окупованого села, розстрілювали прямо біля дороги. Під час окупації росіяни вбили десятки людей, у тому числі старосту села Ольгу Сученко, її родину, волонтерів, простих селян, які не становили жодної загрози.

37-а мотострілецька бригада з Бурятії була дислокована переважно в Мотижині та навколишніх селах. До складу цього російського підрозділу входять піхота, бронетехніка, артилерія та інші види військ. Після втечі з Києва наприкінці березня росіяни залишили спалену техніку, латки на формі та штабні документи. Це допомогло журналістам «Слідство.Інфо» впізнати багатьох бійців цієї бригади. Надрукувавши портрети знайдених окупантів, журналісти вирушили до Мотижина, щоб поспілкуватися з мешканцями, які пережили окупацію. Завдяки їхнім свідченням Слідству.Інфо вдалося встановити особи трьох російських військових та конкретні злочини, які вони скоїли під час окупації Київської області.

Росіяни вбили дочку на очах у батьків

Микола Литвиненко жив і працював у Києві. Одного разу вони з дружиною вирішили переїхати в село Мотижин – ближче до природи і можна більше часу приділяти роботі на городі, який вони так любили. Подружжя регулярно відвідували дві дорослі дочки, які вже жили в столиці зі своїми сім’ями.

У перші дні війни Микола забрав обох дочок до Мотижина. Сподівалися, що тут буде безпечніше і тихіше, ніж у столиці. Але на початку березня російські війська увійшли й зайняли село. Микола з родиною ховався в будинку та підвалі, сподіваючись, що російські ракети їх оминуть. Одного разу чоловік почув гучну стрілянину, а коли вона припинилася, вибіг на вулицю подивитися, що відбувається.

– Боявся, бо стріляли у всіх дворах. Просто стріляли по дворах. Я думав, що вони їх «чистять», розстрілюють людей. Тому я крикнув, щоб наші хлопці тікали, хотів їх сховати. Біля ставка росте очерет, трава, і нічого не видно, – згадує Микола. — Але ми не встигли. Донька була пухкенька, бігла останньою. Вони побачили її через паркан і почали стріляти. Російські окупанти вдарили по тулубу 41-річної Ярослави. Це сталося на очах у її батьків. Микола підбіг до неї і намагався зупинити кровотечу. У цей момент на подвір’я зайшли росіяни.

«У них є телескопічні приціли, вони добре уявляли, хто вона. Я кажу: «Навіщо ви стріляли?» А він: «Хто в чорному, той наш ворог». І вона була в чорному. Вона ще була жива, тож ми почали питати, чи є у них лікар, чи можуть її відвезти до лікаря, може, ми її врятуємо», – розповідає Микола.

Поранену Ярославу окупанти помістили в БТР, а Микола сів поруч, тримаючи дочку за голову. Їх відвезли на російські позиції на околиці Мотижина, де знаходився штаб і військовий лікар.

«Я бачив, як той їхній лікар намагався, але з її рота текла кров і рідина. Я зрозумів: кінець, легені пробиті.

Ярослава загинула, куля фактично пробила їй легені. Її накрили солдатською ковдрою, а Миколу взяли в полон. Окупанти відвели чоловіка в сарай, за кілька десятків метрів від російських позицій. Переглядаючи каталог із обличчями російських окупантів із 37-ї бригади, Микола впізнав одного з них. Це 30-річний сержант Магомедмірза Сулейманов. Він родом з Дагестану, живе і служить у Бурятії. Ймовірно, окупант пов’язаний із військовою розвідкою, оскільки пройшов спеціальну підготовку.

– Він (Сулейманов – прим. ред.) схожий на одного з тих хлопців. У капонірах було два БТРи та ще одна машина. Він схожий на того хлопчика. Був у спортивних костюмах і кросівках, без форми. Я бачила його тільки тоді, коли була поруч з дочкою, потім ні. Він такий худий, високий, десь метр вісімдесят, – згадує Микола.

Коли везли Миколу, проїжджаючи повз російський табір, Магомедмірза Сулейманов, ймовірно, готував йому обід. Ми показали Миколі додаткові фото окупанта, і він підтвердив, що «з великою ймовірністю» бачив його. Українські військові знайшли документ з місця бою, в якому фігурує ім’я Магомедмірза Сулейманова. Росіяни зафіксували, хто, де і коли нібито знищив українську військову техніку. Згідно з цими документами, Сулейманов опівдні 7 березня в місті Макарів знищив український автомобіль “Газель”. З місця, де Микола бачив Сулейманова, всього 20 хвилин їзди.

«Як можна так довго вбивати»

Миколу зачинили в сараї на хуторі. Надворі був мороз, тож чоловік ледве переносив мороз. Окупанти принесли і кинули йому ковдру та валянки. Через кілька днів до нього привезли місцевого пастора Олега, який керував реабілітаційним центром для людей, залежних від алкоголю та наркотиків. Напередодні росіяни відвідали цей центр і забрали пастора Олега: запідозрили, що він допомагає українським військам.

– Вони (росіяни – прим. ред.) запідозрили, що в реабілітаційному центрі проживає якась група, і вбили їх. Вони думали, що реабілітаційний центр був фронтом і що там насправді живе загін бойскаутів. Перший раз до нас приїхали 23 березня, а 24 березня знову прийшли і забрали мене з собою», – згадує Олег.

Чоловіка привезли на хутір біля російських окопів і кинули в каналізацію. Час від часу його витягували і катували, вимагаючи зізнатися в диверсії та намагаючись витягти з нього якусь секретну інформацію. Після втечі росіян у тій же стічній ямі знайшли закатованого до смерті місцевого жителя. – Коли я сидів у каналізації, метрів за 10-15 від мене вбивали людину. Поки я молився і не казав: «Боже, забери його нарешті». Ну, півтори години, півтори години вбили людину. Кожного разу, коли я думаю про це, у мене сильний викид адреналіну, тіло свербить і я не можу спати, – каже Олег.

Пастор Олег і співробітники реабілітаційного центру, які пережили окупацію, уважно переглядали каталог із обличчями російських солдатів 37-ї бригади. Усі впізнали одну людину: 24-річного сержанта Чингіза Гончикова. Кілька років служить у російській армії. Має дружину і маленьку дитину. Згідно з наявними в нас документами, Чингіз Гончиков служить командиром бойової машини 37-ї мотострілецької бригади.

У нього була снайперська гвинтівка. Він весь час дивився з-за рогу через приціл СВД (радянська гвинтівка – ред.). Я впізнав його, тому що спостерігав за його діями», – описує діяльність один із співробітників центру Чингіз Гончиков. Чоловік також розповідає, як поводилися Гончиков і його колеги: – Стоять і радиться, що з нами робити. Вони кажуть: «Ми будемо їх стріляти чи заженемо в цей сарай і кинемо туди дві гранати?» Вони жартували, наскільки я зрозумів.

Російська катівня, поруч – братська могила

Судячи зі свідчень постраждалих, з якими вдалося поспілкуватися «Слідству.Інфо», місцевий хутір був місцем тортур і розстрілу. Відразу за огорожею ферми була вирита братська могила, куди росіяни кидали тіла вбитих мирних жителів. Саме тут знайшли тіла старости Ольги Сученко, її чоловіка та сина. Сидячи в сараї, Микола чув, як їх катували.

– Вона (Ольга Сученко – прим. ред.) голосно кричала, благала їх. Може, її тоді й не били, а по черзі били її сина і чоловіка. Ось де вони поховані. Їх катували близько півгодини. Що саме від них хотіли чи просили, я не чув. Просто чув, як їх били», – згадує Микола.

Вранці росіяни втекли. За словами полонених, спочатку пішли

 танки, потім БТР і вантажівки. Миколу та пастора Олега не розстріляли. Один із окупантів відчинив їм двері та сказав чекати, поки останні російські війська покинуть територію. Чоловіки покинули хутір і одразу натрапили на братську могилу. – У цій ямі була Ольга Петрівна (сільський голова – ред.), тут був її чоловік і син, також тут був волонтер. Тут є навіть плями крові. А дивіться – там поряд російські пайки. Стільки крові, і вони їли прямо поруч, – описує пастор Олег.

Трохи пізніше знайшли й могилу, де похована донька Миколи – Ярослава. Росіяни накрили її зеленою картатою ковдрою і засипали землею. На могилі залишили папірець із написом «Ярослава Литвиненко».

Вагнерівці в Мотижині

В розмові зі свідками та потерпілими «Слідство.Інфо» звернуло увагу на одну деталь: люди згадували, що регулярні російські війська супроводжували окупантів, які були більше схожі на найманців. Вони були в іншому камуфляжі, з іншою зброєю і по-різному поводилися.

За даними офіційного слідства, вбивства та тортури мирних жителів у Мотижині, окрім російської армії, здійснювали найманці з приватної військової структури ЧВК «Вагнера» – трьом із них уже висунуто звинувачення.

Під час розмови з Миколою ми показали йому обличчя підозрюваних вагнерівців. Уважно вивчивши фотографії, Микола з дружиною чітко впізнали одного з підозрюваних – Сергія Сазонова.

– Це він! Він дуже на нього схожий. Це та сама людина, яка сказала, що кожен, хто носить чорне, є нашим ворогом. І якщо він також один із вагнерівців, то точно він. Не пам’ятаю, що я його запитав, але він відповів: «Так, ми були в Лівії та Сирії, а ви були на Донбасі в 2014 році». Тому я кажу 100% Вагнера.

Сергію Сазонову 34 роки, він родом з російського Калінінграда. За даними українських правоохоронців і спецслужб, Сазонов є найманцем ПВК “Вагнер”. Служить там водієм командно-штабної машини. У своїх профілях у соцмережах він публікує фотографії у військовій формі, а також фотографії з аеропортів.

Сім’я Литвиненко переконана, що їхню Ярославу вбив Сергій Сазонов. – Він (Сазонов – прим. ред.) прийшов одним із перших. До нас підходять, я питаю: «Навіщо ви це зробили?». І він мені відповідає (про чорний одяг – ред.). Якби ні, то не відповів би. Думаю, це він стріляв, – каже Микола.

Під час написання цього тексту Генпрокуратура оголосила, що вісьмох російських військових підозрюють у злочинах, скоєних під час окупації Мотизина – їм інкримінують 14 діянь. Більшість із цих окупантів раніше впізнали журналісти «Слідство.Інфо».