Історії, що течуть зі сльозами

Спочатку опубліковано на  Фундація «Відкритий діалог» Лукаша Пулавського 12 вересня 2022 року https://odfoundation.eu/a/444891,historie-lzami-plynace-opowiesci-naszych-podopiecznych-z-ukrainy/

Щодня волонтери та співробітники фонду «Відкритий Діалог» зустрічаються з десятками людей, які рятуються від пекла війни та їхніми історіями. Війна в Україні ще триває, і в пошуках притулку, безпеки та шансу вижити для себе та своїх близьких наші гості вирішують вирушити у кількаденну, виснажливу та небезпечну подорож під градом куль, з численними блокпости окупантів на шляху, де будь-яка така ситуація може мати трагічні наслідки. Майже завжди в кінці цієї подорожі є сльози, і вони походять від різних емоцій.

Сльози радості

Ксенія, Марія, Максим, Дмитро, Надія – це лише частина дітей, які народилися в Польщі, коли їхні матері були під опікою фонду. Сльози радості гордих батьків цілком зрозумілі – хоча часто батьки могли бачити своїх дітей лише через смартфон. Але цю радість розділяють усі нові тьоті та дядьки (волонтери), які займаються приготуванням немовлят, підтримкою під час перебування в лікарні та навіть заколисуванням дитини спати. Всі «наші» діти ростуть здоровими, будучи гордістю і надією своїх батьків.

Сльози надії

Сестри з Сєвєродонецька Валентина та Людмила благополучно дісталися Польщі завдяки співпраці з волонтером з України, який розповів нам свою історію та допоміг організувати поїздку до Варшави. Пані Валентина, рятуючись від обстрілу міста, впала і зламала ногу. Тоді вона майже місяць переховувалася в бункері, не маючи доступу до медичної допомоги, втрачаючи віру, що одужає, і боячись за своє життя.

До Польщі дійшли лише в тому, у чому були одягнені.

Обидві жінки місяць провели в квартирі, наданій нашим Фондом. Почувши їх історію, ми без вагань вирішили заповнити їхній холодильник і комору. Волонтер Оля купила їм перший одяг і допомогла зібрати ще. Після тижнів невпевненості щодо завтрашнього дня сестри нарешті отримали безпечний дах над головою.

Після численних візитів до лікаря, обстежень, рентгенів, лікування та двотижневої реабілітації пані Валентина значною мірою відновила рухливість ноги. Попереду у неї ще багато зусиль і зобов’язань, щоб повернутися до повної форми. Надія стала реальністю, і неможливо не помітити, що головним джерелом надії для Валентини була і є велика любов і турбота її сестри Людмили, яка не залишає її осторонь і піклується, щоб їй нічого не бракувало.

Сльози страху

— Мамо, а тут і по нашій хаті стрілятимуть? – запитав 4-річний Богданек, наляканий новим, невідомим оточенням і стиснувши батьківські руки просто перед наметом, який є пунктом прийому біженців з України. Коли чуєш такі слова з вуст маленької, беззахисної дитини, серце розривається на шматки.

Після кількох бесід із психологом вони знайшли безпечне помешкання у квартирі, наданій нашим Фондом, де вся родина швидко відновила рівновагу. Тато Максим за підтримки волонтера швидко взявся за роботу. Сьогодні сім’я живе на орендованій квартирі, Богданек у садочку нічим не відрізняється від інших грайливих дітей і вирує енергією відповідно до свого віку, а також завдяки тому, що він добре інтегрувався з іншими дітьми і йому дуже подобається садок , його мати також змогла почати працювати.

Сльози розпачу

Є також історії, які змушують нас жорстоко зрозуміти, що, незважаючи на наші найкращі наміри, ми не можемо зробити все. Довгий час ми підтримували у боротьбі з раком пані Зою, яка мужньо переносила хворобу, важкий процес лікування і не давала нам знати, що з нею щось не так. Самостійна, незалежна, горда. Справжня класна жінка.

Під час нашого останнього візиту до лікарні серпневого дня нам вдалося організувати відеорозмову між пані Зоєю та її донькою, яка не змогла відвідати свою матір із-за кордону. Сльози текли з очей не лише матері та доньки, а й волонтерів, які підтримували настрій Зої до останнього. Хоча жоден із них не сказав цього вголос, усі знали, що це було прощання. Через два дні Зої не стало.